Чому соціалізм? Альберт Айнштайн
Вперше опубліковано у першому номері Monthly Review (травень 1949)
Чи доречно висловлювати свої погляди на тему соціалізму тому, хто не є експертом в питаннях економіки чи соціальних проблем? З ряду причин я вважаю, що так. Розглянемо спершу це питання з позиції наукового знання. Може видатися, що не існує істотної методологічної різниці між астрономією та економікою: науковці обох областей намагаються дослідити загальноприйнятні закони деякої групи феноменів, з метою зробити їх взаємозв’язок настільки зрозумілим, наскільки можливо. А втім, методологічні розбіжності таки існують.
Дослідження загальних законів у сфері економіки ускладнене тим, що спостережувані у ній явища здебільшого залежать від багатьох факторів, кожен з яких важко оцінити вроздріб. До того ж, досвід, здобутий від початку так званого цивілізаційного періоду історії людства, значною мірою — як відомо — зазнав впливу та був обмежений причинами, які аж ніяк не є виключно економічними за своєю природою. Наприклад, більшість великих держав історії зобов’язані своєму існуванні завоюванням. Народи-завойовники утвердили себе юридично та економічно як привілейований клас завойованої держави. Вони встановили монополію на володіння землею та призначили духовенство зі свого оточення. Священики, контролюючи освіту, вивели класовий поділ суспільства на рівень інституту та створили таку систему цінностей, що відтепер люди, здебільше несвідомо, керовані у своїй соціальній поведінці.
Втім історична традиція — це, так би мовити, вчорашнє; ми справді досі не переступили через те, що Торстейн Веблен назвав “хижацькою фазою” розвитку людства. Спостережувана економічна дійсність належить до цієї фази і навіть ті закони, які ми можемо з неї вивести, не можуть бути застосовані в інших фазах. З огляду на те, що справжня мета соціалізму є саме подолання та вихід за межі хижацької фази розвитку людства, економічна наука у тій формі, в якій вона наразі існує, не може кинути світло на соціалістичне суспільство майбутнього. По-друге, соціалізм зосереджує свою увагу в напрямку соціо-етичних цілей. Наука, однак, не здатна створювати цілі і тим паче прищеплювати їх людям; наука щонайбільше може забезпечити засоби їх досягнення. Самі ж цілі створюються особистостями з високими етичними ідеалами та — якщо вони [цілі] не мертвородженні, а необхідні та рішучі — приймаються і просуваються тими людьми, хто напівсвідомо усвідомлює повільну еволюцію суспільства.
Дослідження загальних законів у сфері економіки ускладнене тим, що спостережувані у ній явища здебільшого залежать від багатьох факторів, кожен з яких важко оцінити вроздріб. До того ж, досвід, здобутий від початку так званого цивілізаційного періоду історії людства, значною мірою — як відомо — зазнав впливу та був обмежений причинами, які аж ніяк не є виключно економічними за своєю природою. Наприклад, більшість великих держав історії зобов’язані своєму існуванні завоюванням. Народи-завойовники утвердили себе юридично та економічно як привілейований клас завойованої держави. Вони встановили монополію на володіння землею та призначили духовенство зі свого оточення. Священики, контролюючи освіту, вивели класовий поділ суспільства на рівень інституту та створили таку систему цінностей, що відтепер люди, здебільше несвідомо, керовані у своїй соціальній поведінці.
Втім історична традиція — це, так би мовити, вчорашнє; ми справді досі не переступили через те, що Торстейн Веблен назвав “хижацькою фазою” розвитку людства. Спостережувана економічна дійсність належить до цієї фази і навіть ті закони, які ми можемо з неї вивести, не можуть бути застосовані в інших фазах. З огляду на те, що справжня мета соціалізму є саме подолання та вихід за межі хижацької фази розвитку людства, економічна наука у тій формі, в якій вона наразі існує, не може кинути світло на соціалістичне суспільство майбутнього. По-друге, соціалізм зосереджує свою увагу в напрямку соціо-етичних цілей. Наука, однак, не здатна створювати цілі і тим паче прищеплювати їх людям; наука щонайбільше може забезпечити засоби їх досягнення. Самі ж цілі створюються особистостями з високими етичними ідеалами та — якщо вони [цілі] не мертвородженні, а необхідні та рішучі — приймаються і просуваються тими людьми, хто напівсвідомо усвідомлює повільну еволюцію суспільства.
З огляду на те, що справжня мета соціалізму є саме подолання та вихід за межі хижацької фази розвитку людства, економічна наука у тій формі, в якій вона наразі існує, не може кинути світло на соціалістичне суспільство майбутнього
З огляду на це, не потрібно переоцінювати науку та науковий підхід у питаннях, які стосуються проблем людства; і не варто вважати, що єдині, хто мають право висловлюватися на тему організацію суспільства, — це експерти. Уже протягом деякого часу ми чуємо незліченні голоси, які стверджують, що суспільство проходить через кризу, що його стабільність була серйозно підірвана. Характерним для цієї ситуації є той факт, що індивіди відчувають байдужість або навіть ворожість щодо груп, великих чи малих, до яких вони належать. Для ілюстрації моєї тези, дозвольте викласти момент з особистого досвіду. Нещодавно я дискутував з розумним та доброзичливим чоловіком на тему небезпеки ще однієї війни, яка б могла серйозно загрожувати існуванню людства, і я зазначив, що тільки деяка наднаціональна організація могла б забезпечити захист від такої загрози. Мій гість слідом дуже спокійно та прохолодно промовив: “Чому Ви так глибоко противитеся зникненню людського виду?” — я переконаний, що ще століття тому ніхто не зробив би подібної легковажної заяви. Це твердження людини, яка марно шукала внутрішню рівновагу і більшою чи меншою мірою втратила надію її віднайти; вияв болючої самотності та ізоляції, від яких у наші дні страждає багато людей. У чому ж причина? Чи існує вихід з цієї ситуації? Питання такого штибу легко піднімати, але важко хоча б з найменшою мірою впевненості давати на них відповідь. Утім я мушу щосили спробувати, хоча й свідомий того факту, що наші почуття та прагнення часом туманні та суперечливі, що вони не можуть бути виписані у формі простих і зрозумілих формул.
Людина водночас самотня та соціальна істота. Як самотні істоти ми намагаємося захистити себе та тих, хто близький нам, задовольнити свої особисті бажання та розвинути вроджені здібності. Як соціальні істоти ми у пошуках визнання та прихильності від наших товаришів, прагнемо розділити їх моменти радості, втішити у смутку та поліпшити їх умови життя. Тільки існування цих різноманітних, часто суперечливих, намагань пояснює особливий характер людини, і конкретна їх комбінація визначає міру, до якої індивід може досягти внутрішньої рівноваги та прикластися до добробуту суспільства. Цілком ймовірно, що відносна стійкість цих двох рушіїв забезпечується переважно спадковістю. Однак безперечно особистість, яка розпочинає проявлятися в людині, значною мірою формується середовищем, в якому їй видалося перебувати під час розвитку, структурою та традиціями суспільства, де вона зростала, і тим як воно [суспільство] оцінювало конкретні типи поведінки. Для індивіда абстрактний концепт “суспільство” означає суму прямих та непрямих зв'язків з його сучасниками та з усіма людьми передуючих поколінь. Він самостійно здатний думати, відчувати, прагнути та працювати; а втім, він настільки залежить — у своєму фізичному, інтелектуальному та емоційному існуванні — від суспільства, що неможливо розмірковувати про нього чи зрозуміти його за рамками суспільства. Саме воно забезпечує людину їжею, одягом, домівкою, інструментами труда, мовою, формами та більшою частиною вмісту думки; її життя можливе завдяки праці та досягнень багатьох мільйонів минулого та сьогодення, що ховаються за малим словом “суспільство”.
Для індивіда абстрактний концепт “суспільство” означає суму прямих та непрямих відношень з його сучасниками та з усіма людьми передуючих поколінь
Отже, зрозуміло, що залежність індивіда від соціуму — це беззаперечний факт природи, так само як і в бджіл та мурах. Проте, якщо життєвий процес мурах та бджіл визначений до найменших деталей ригідними, спадковими інстинктами, то суспільні схеми та взаємовідносини людей варіюються та піддатливі змінам. Пам’ять, здатність синтезувати, дар вербальної комунікації створили можливість розвитку людської істоти поза межами диктату біологічної необхідності. Ця можливість виявляє себе в традиціях, інститутах та організаціях; у літературі, науці та інженерних звершеннях; у творах мистецтва. Це пояснює, як так трапляється, що в певному сенсі людина впливає на своє життя власною поведінкою, і що у цьому процесі свідоме мислення та бажання можуть відігравати деяку роль.
Людина з народження наділена біологічною спадковістю, яку ми повинні вважати вкоріненою та незмінною, включно з природними потребами характерними людському виду. До того ж протягом свого життя особистість набуває культурної конституції, яку переймає від суспільства внаслідок комунікації й інших форм впливу. Саме це, культурна конституція, є тим, що з плином часу піддається видозмінам і значною мірою визначає взаємовідносини між індивідом та суспільством. Сучасні антропологи, використовуючи порівняльний аналіз так званих первісних культур, учать нас, що соціальна поведінка людей може значно відрізнятися залежно від домінуючих у суспільстві культурних ознак та типів організації. Саме це може стати фундаментом сподівань для тих, хто намагається покращити долю людства: люди не є приреченими через свою біологічну будову на знищення одне одного чи на диктатуру жорстокої, самонав’язливої долі.
Коли ми запитуємо себе про те, як структура суспільства та культурна позиція людини можуть бути модифіковані, з метою зробити життя настільки задовільним, наскільки можливо, ми мусимо тримати у пам’яті той факт, що існують певні умови, які неможливо змінити. Як зазначалося раніше, з суто практичної точки зору біологічна природа людини не може бути об’єктом змін. Ба більше, технологічний та демографічний прогрес останніх декількох століть створив новий стан речей, який залишиться з нами надовго. Відносно густонаселені суспільства, подальше існування яких залежить від наявності деяких товарів, конче потребують всюдисущого поділу праці та високоцентралізованого виробничого апарату. Час — який ретроспективно виглядає таким ідилічним — коли індивіди чи відносно малі групи були повністю самодостатніми, назавжди минув. А сказати, що вже зараз людство є спільнотою виробництва та споживання планетарного масштабу, буде перебільшенням.
Наразі я дістався тієї точки, де можу коротко означити, що для мене становить суть кризи нашого часу. Вона пов’язана зі стосунком індивіда до суспільства. Він [індивід] як ніколи свідомий своєї залежності від соціуму. Однак, цей зв’язок не сприймається як благо, як органічне сплетіння, як захисний механізм, а радше як загроза природним правам, або, навіть, економічній спроможності. Ба більше, він займає таку соціальну позицію, що його егоїстичні потяги піддаються постійній акцентуації, водночас соціальні, які за своїм походженням слабші, — поступово погіршуються. Усі люди незалежно від своєї соціальної приналежності потерпають від цього процесу погіршення. Вони, ці несвідомі в’язні свого ж еготизму, відчувають вразливість, самотність та позбавлені наївних, простих і нехитрих радощів життя.
Людина з народження наділена біологічною спадковістю, яку ми повинні вважати вкоріненою та незмінною, включно з природними потребами характерними людському виду. До того ж протягом свого життя особистість набуває культурної конституції, яку переймає від суспільства внаслідок комунікації й інших форм впливу. Саме це, культурна конституція, є тим, що з плином часу піддається видозмінам і значною мірою визначає взаємовідносини між індивідом та суспільством. Сучасні антропологи, використовуючи порівняльний аналіз так званих первісних культур, учать нас, що соціальна поведінка людей може значно відрізнятися залежно від домінуючих у суспільстві культурних ознак та типів організації. Саме це може стати фундаментом сподівань для тих, хто намагається покращити долю людства: люди не є приреченими через свою біологічну будову на знищення одне одного чи на диктатуру жорстокої, самонав’язливої долі.
Коли ми запитуємо себе про те, як структура суспільства та культурна позиція людини можуть бути модифіковані, з метою зробити життя настільки задовільним, наскільки можливо, ми мусимо тримати у пам’яті той факт, що існують певні умови, які неможливо змінити. Як зазначалося раніше, з суто практичної точки зору біологічна природа людини не може бути об’єктом змін. Ба більше, технологічний та демографічний прогрес останніх декількох століть створив новий стан речей, який залишиться з нами надовго. Відносно густонаселені суспільства, подальше існування яких залежить від наявності деяких товарів, конче потребують всюдисущого поділу праці та високоцентралізованого виробничого апарату. Час — який ретроспективно виглядає таким ідилічним — коли індивіди чи відносно малі групи були повністю самодостатніми, назавжди минув. А сказати, що вже зараз людство є спільнотою виробництва та споживання планетарного масштабу, буде перебільшенням.
Наразі я дістався тієї точки, де можу коротко означити, що для мене становить суть кризи нашого часу. Вона пов’язана зі стосунком індивіда до суспільства. Він [індивід] як ніколи свідомий своєї залежності від соціуму. Однак, цей зв’язок не сприймається як благо, як органічне сплетіння, як захисний механізм, а радше як загроза природним правам, або, навіть, економічній спроможності. Ба більше, він займає таку соціальну позицію, що його егоїстичні потяги піддаються постійній акцентуації, водночас соціальні, які за своїм походженням слабші, — поступово погіршуються. Усі люди незалежно від своєї соціальної приналежності потерпають від цього процесу погіршення. Вони, ці несвідомі в’язні свого ж еготизму, відчувають вразливість, самотність та позбавлені наївних, простих і нехитрих радощів життя.
Він [індивід] як ніколи свідомий своєї залежності від соціуму. Однак, цей зв’язок не сприймається як благо, як органічне сплетіння, як захисний механізм, а радше як загроза природним правам, або, навіть, економічній спроможності
Людина може знайти зміст у житті, яке по своїй суті коротке та нетривке, тільки завдяки самовіддачі суспільству. Економічна анархія капіталістичного суспільства у тій формі, у якій воно існує зараз, на мою думку, є справжнім джерелом зла. Перед нами гігантська спільнота виробників, члени якої невпинно намагаються позбавити один одного плодів колективної праці — не силою, а здебільшого дотримуючись встановлених законом правил. Із цього боку, важливо усвідомлювати, що засоби виробництва — тобто весь виробничий потенціал, необхідний для виготовлення товарів споживання так само, як і капітальних благ — можуть бути юридично кваліфіковані, і зазвичай такими є, як приватна власність індивідів. Для спрощення, надалі я називатиму “робітниками” усіх тих, хто не має своєї частки власності над засобами виробництва — хоча це й не повністю співвідноситься зі звичним вживанням терміну.
Власники засобів виробництва мають змогу купувати труд робітника. Використовуючи знаряддя праці він/вона виготовляє нові товари, які стають власністю капіталіста. Ключовий момент цього процесу — це відношення між тим, що робітник виробляє, та тим, що він отримує, де обидві величини оцінюються з точки зору реальної вартості. Оскільки трудовий договір є “добровільним”, отож і розмір винагороди визначається не в залежності від реальної вартості виготовлених товарів, а від мінімальних прожиткових потреб та від вимог капіталіста до робочої сили з огляду на кількість претендентів на позицію.
Важливо розуміти, що навіть теоретично плата робітника не визначається вартістю його продукції. Приватний капітал має тенденцію концентруватися в декількох руках, частково через суперництво між капіталістами та частково через технологічний прогрес з подальшим ростом поділу праці, що спонукають до формування більших одиниць виробництва за рахунок менших. Результатом такого розвитку є виникнення олігархії приватного капіталу, яка володіє достатніми ресурсами, щоб уникати будь-якого стримування навіть у суспільстві організованому за демократичними принципами. У цьому легко переконатися, адже учасники законодавчого процесу обираються політичними партіями, що здебільшого або фінансуються або зазнають іншого впливу з боку капіталістів, які, з суто практичної точки зору, прагнуть відмежувати електорат від легіслатури. Наслідком є ситуація, у якій представники народу фактично недостатньо захищають інтереси непривілейованих верств населення.
Крім того, в існуючих умовах приватні капіталісти неминуче контролюватимуть, безпосередньо чи опосередковано, головні джерела інформації (преса, радіо, освіта). З огляду на це, робити логічні висновки та розумно користуватися своїми політичними правами є надзвичайно важко для окремого громадянина, і насправді у багатьох випадках зовсім неможливо. Ситуація, яка склалася в економіці, ґрунтується на приватній власності капіталом, а, отже, характеризується двома головними принципами: по-перше, засоби виробництва (капітал) є приватним майном та використовуються тоді, коли власник вважає за потрібне; по-друге, договір про найм праці є добровільним. З такого визначення зрозуміло, що не існує суто капіталістичного суспільства. Зокрема варто зазначити, що робітники, пройшовши довгу та гірку політичну боротьбу, домоглися забезпечення дещо покращеної форми “добровільного договора про працю” для деяких категорій. Хоча загалом, сьогоднішня економіка не сильно відрізняється від “рафінованого” капіталізму.
Виробництво триває задля прибутків, а не для користі. Немає обіцянки, що всі ті, хто можуть та бажають працювати, матимуть змогу знайти роботодавця; “юрма безробітних” існує практично завжди. Робітник у постійному страху втратити місце праці. Оскільки безробітні та погано оплачувані працівники не забезпечують прибутковий ринок збуту, виробництво товарів споживання скорочується, що внаслідок створює великі тяготи. Частіше наслідком технологічного прогресу є не стільки всеохоплююче спрощення тягаря праці, скільки ще більше безробіття. Мотив прибутку у зв’язці з суперництвом серед капіталістів відповідальні за нестабільність у нагромадженні та використанні капіталу, що веде до дедалі важчої депресії. Необмежена конкуренція веде до колосального марнотратства праці та каліцтва соціальної свідомості індивідів, про яке я згадував раніше. Я вважаю, що це каліцтво індивідів -- найгірше зло капіталізму.
Уся наша освітянська система страждає від цього зла. Гіпертрофоване суперництво прищіплюється студентам, яких навчають жадібно восхваляти успіх як базу їх майбутньої кар’єри. Я переконаний, що існує лише один метод побороти ці серйозні загрози, а саме встановлення соціалістичної економіки супроводжуваною системою освіти, що зорієнтована на досягнення суспільних цілей. Така економіка передбачає, що засоби виробництва перебувають у власності самого суспільства та використовуються за принципом планування. Планова економіка, яка впорядковує виробництво згідно з потребами спільноти, розподілятиме роботу, яку необхідно виконати, серед тих, хто в змозі працювати, та гарантуватиме добробут усім чоловікам, жінкам та дітям. Освіта індивідів, у добавок до розвитку вроджених здібностей, намагатиметься удосконалити у ньому відчуття відповідальності за своїх ближніх замість возвеличення влади та успіху у нашому нинішньому соціумі.
Я переконаний, що існує лише один метод побороти ці серйозні загрози, а саме встановлення соціалістичної економіки супроводжуваною системою освіти, що зорієнтована на досягнення суспільних цілей
Власники засобів виробництва мають змогу купувати труд робітника. Використовуючи знаряддя праці він/вона виготовляє нові товари, які стають власністю капіталіста. Ключовий момент цього процесу — це відношення між тим, що робітник виробляє, та тим, що він отримує, де обидві величини оцінюються з точки зору реальної вартості. Оскільки трудовий договір є “добровільним”, отож і розмір винагороди визначається не в залежності від реальної вартості виготовлених товарів, а від мінімальних прожиткових потреб та від вимог капіталіста до робочої сили з огляду на кількість претендентів на позицію.
Важливо розуміти, що навіть теоретично плата робітника не визначається вартістю його продукції. Приватний капітал має тенденцію концентруватися в декількох руках, частково через суперництво між капіталістами та частково через технологічний прогрес з подальшим ростом поділу праці, що спонукають до формування більших одиниць виробництва за рахунок менших. Результатом такого розвитку є виникнення олігархії приватного капіталу, яка володіє достатніми ресурсами, щоб уникати будь-якого стримування навіть у суспільстві організованому за демократичними принципами. У цьому легко переконатися, адже учасники законодавчого процесу обираються політичними партіями, що здебільшого або фінансуються або зазнають іншого впливу з боку капіталістів, які, з суто практичної точки зору, прагнуть відмежувати електорат від легіслатури. Наслідком є ситуація, у якій представники народу фактично недостатньо захищають інтереси непривілейованих верств населення.
Крім того, в існуючих умовах приватні капіталісти неминуче контролюватимуть, безпосередньо чи опосередковано, головні джерела інформації (преса, радіо, освіта). З огляду на це, робити логічні висновки та розумно користуватися своїми політичними правами є надзвичайно важко для окремого громадянина, і насправді у багатьох випадках зовсім неможливо. Ситуація, яка склалася в економіці, ґрунтується на приватній власності капіталом, а, отже, характеризується двома головними принципами: по-перше, засоби виробництва (капітал) є приватним майном та використовуються тоді, коли власник вважає за потрібне; по-друге, договір про найм праці є добровільним. З такого визначення зрозуміло, що не існує суто капіталістичного суспільства. Зокрема варто зазначити, що робітники, пройшовши довгу та гірку політичну боротьбу, домоглися забезпечення дещо покращеної форми “добровільного договора про працю” для деяких категорій. Хоча загалом, сьогоднішня економіка не сильно відрізняється від “рафінованого” капіталізму.
Виробництво триває задля прибутків, а не для користі. Немає обіцянки, що всі ті, хто можуть та бажають працювати, матимуть змогу знайти роботодавця; “юрма безробітних” існує практично завжди. Робітник у постійному страху втратити місце праці. Оскільки безробітні та погано оплачувані працівники не забезпечують прибутковий ринок збуту, виробництво товарів споживання скорочується, що внаслідок створює великі тяготи. Частіше наслідком технологічного прогресу є не стільки всеохоплююче спрощення тягаря праці, скільки ще більше безробіття. Мотив прибутку у зв’язці з суперництвом серед капіталістів відповідальні за нестабільність у нагромадженні та використанні капіталу, що веде до дедалі важчої депресії. Необмежена конкуренція веде до колосального марнотратства праці та каліцтва соціальної свідомості індивідів, про яке я згадував раніше. Я вважаю, що це каліцтво індивідів -- найгірше зло капіталізму.
Уся наша освітянська система страждає від цього зла. Гіпертрофоване суперництво прищіплюється студентам, яких навчають жадібно восхваляти успіх як базу їх майбутньої кар’єри. Я переконаний, що існує лише один метод побороти ці серйозні загрози, а саме встановлення соціалістичної економіки супроводжуваною системою освіти, що зорієнтована на досягнення суспільних цілей. Така економіка передбачає, що засоби виробництва перебувають у власності самого суспільства та використовуються за принципом планування. Планова економіка, яка впорядковує виробництво згідно з потребами спільноти, розподілятиме роботу, яку необхідно виконати, серед тих, хто в змозі працювати, та гарантуватиме добробут усім чоловікам, жінкам та дітям. Освіта індивідів, у добавок до розвитку вроджених здібностей, намагатиметься удосконалити у ньому відчуття відповідальності за своїх ближніх замість возвеличення влади та успіху у нашому нинішньому соціумі.
Я переконаний, що існує лише один метод побороти ці серйозні загрози, а саме встановлення соціалістичної економіки супроводжуваною системою освіти, що зорієнтована на досягнення суспільних цілей
Утім, важливо не забувати, що планова економіка — це ще не соціалізм. Як така вона може супроводжуватися повним поневоленням індивіда. Досягнення соціалізму вимагає розв’язання деяких надзвичайно складних соціо-політичних проблем: як можливо, у світлі глибокої централізації політичної та економічної влади, запобігти становленню всемогутньої та непосильної бюрократії? Як захистити права індивіда та тим самим забезпечити демократичну противагу силі бюрократії?
Чіткість постановки цілей та проблем соціалізму — це найбільша цінність нашої епохи переходу. Позаяк за нинішніх обставин вільна та безперешкодна дискусія про ці проблеми потрапила під сильне табу, я вважаю, що заснування цього журналу є важливою громадянською працею.
Чіткість постановки цілей та проблем соціалізму — це найбільша цінність нашої епохи переходу. Позаяк за нинішніх обставин вільна та безперешкодна дискусія про ці проблеми потрапила під сильне табу, я вважаю, що заснування цього журналу є важливою громадянською працею.
