Лібертарний марксизм? Денієл Герен
“Будьмо реалістами, робімо неможливе!”
Лібертаріанець Маркс?
Марксова відома відозва “Громадянська війна у Франції”, написана від імені Генеральної Ради Міжнародного співтовариства робітників через два дні після розгрому паризької комуни, викликає захоплення серед Лібертаріанців. Пишучи від імені Інтернаціоналу, у якому багато впливу мав Бакунін, він переглядає деякі уривки з “Маніфесту комуністичної партії” 1848 року. У “Маніфесті” Маркс та Енгельс ввели поняття поступової еволюції пролетаріату. Перша стадія — захоплення влади, з допомогою якої засоби виробництва, транспортна та кредитна системи “поступово” будуть централізовані у руках Держави. Тільки після тривалої еволюції, коли класовий антагонізм зникне, а Державна влада втратить свою політичну сутність, тільки тоді все виробництво перейде до “асоціацій індивідів”. У цій пізнішій формі лібертарних об’єднань вільний розвиток кожного буде умовою вільного розвитку всіх.
На відміну від французьких соціалістів, Бакунін був знайомий з оригінальним німецьким текстом комуністичного маніфесту ще з 1848 року та не проґавив можливість розкритикувати підхід, при якому революція була поділена на дві стадії — перша з яких пройде під жорстким контролем Держави. Його формулювання таке:
“Тільки-но Держава постане як єдиний землевласник… вона також буде єдиним капіталістом, банкіром, лихварем, організатором і керівником усієї національної праці з повноваженням розподілу її продуктів. Це ідеал, конститутивний принцип сучасного комунізму”.
Ба більше:
“Така революція складатиметься з експропріації — чи то поступової, чи насильної — нинішніх землевласників і капіталістів й апропріації всієї землі та капіталу Державою. Остання задля виконання своєї великої політекономічної місії мусить бути дуже могутньою та високоцентралізованою. Маючи на озброєнні найманих інженерів і дисципліновану армію сільських робітників, Держава візьметься за адміністрування та скеровування процесу культивування землі. Водночас на руїнах існуючих банків вона спорудить єдиний банк, щоб наглядати за виробництвом і кожним аспектом національної торгівлі”.
І знов-таки:
“Нам втовкмачують, що у Марксовій народній Державі не буде привілейованого класу. Всюдисуща рівність буде обумовлена не лише законодавчо та політично, але й з точки зору економіки. У будь-якому разі це лише обіцянка, хоча — з огляду на їх ставлення та пропоновані методи — я дуже сумніваюся, що вона може бути стримана. Можливо, привілейований клас зникне, однак з’явиться уряд, який — намотай собі на ус — буде надзвичайно складним. Він не лише скеровуватиме та адмініструватиме маси у політичному розумінні, як це роблять всі уряди, але й управлятиме економікою, концентруючи в своїх руках виробництво, справедливим розподілом достатку, фермерством, встановленням та розвитком торгівлі й, нарешті, застосуванням капіталу через єдиного банкіра — себе”.
Підбурені критикою Бакуніна Маркс та Енгельс відчули потребу відкоригувати суто етатистські ідеї, яких вони притримувались у 1848 році. У передмові до нового видання “Маніфесту”, який побачив світ 24 червня 1872 року, вони погодилися, що “багато в чому” розглянутий пасаж з оригінального тексту вимагає “іншого формулювання” та заявили про це у такому фрагменті (серед багатьох інших):
“...практичний досвід, отриманий спочатку під час Лютневої революції (1848), а потім і під час паризької комуни, де пролетаріат вперше отримав владу та використовував її протягом цілих двох місяців”.
Підсумком була заява, що: “деякі уривки цієї програми застаріли”. Одна річ була яскраво доведена Комуною — робітничий клас не може просто оволодіти готовим державним апаратом і використовувати його для своїх цілей. Тому Марксова відозва 1871 року проголосила, що Комуна є “остаточним відкриттям політичної форми, яка може бути використана задля економічної емансипації праці”.
У своїй біографії Карла Маркса Франц Мерінг також наголошує на тому, що “Громадянська війна у Франції” певною мірою переглядає “Маніфест”, у якому відмирання Держави було передбачене, але тільки як довготривалий процес. Утім пізніше, після смерті Макса, Артур Ленінг наполягав на тому, що Енгельс, борючись з анархістськими течіями, був змушений відмовитися від цих коректив і повернутися до старих ідей з “Маніфесту”.
Різкість зміни позиції автора звернення 1871 року була приречена на скепсис Бакуніна; він писав про Комуну:
“Її вплив усюди настільки великий, що навіть марксисти — хибність ідей яких була доведена повстанням — були змушені зняти капелюха перед нею. Ба більше, на противагу найпростішій логіці та власним переконанням, вони проголосили, що програма та ціль комунарів були такими ж як і їхні. Це дешева підміна фактів, однак вона була необхідна. Вони були змушені так зробити, бо інакше наразилися б на супротив і втрати. Настільки сильно революційних запал знайшов відгук у кожному”.
Бакунін також дослідив наступне:
“Здавалося б, Енгельс хвилювався на Гаазькому конгресі (вересень 1872) справити погане враження через деякі уривкі з “Маніфесту”, і тому радо ствердив, що цей документ застарів, а від описаних там ідей особисто вони (Маркс та Енгельс) відмовилися. Якщо він і справді таке сказав, тоді він збрехав, бо щойно перед конгресом марксисти робили все можливе і неможливе, щоб поширити документ в усі країни”.
Джеймс Гільом, послідовник Бакуніна в Юрській федерації, подібно відреагував на відозву 1871 року:
“Це дивовижне виголошення принципу, де Маркс, здається, відмовляється від своєї ж програми на противагу ідеям федералістів. Чи є це істинним наверненням автора “Капіталу”, чи він просто піддався миттєвому ентузіазму нещодавніх подій? Чи можливе все це хитрість, ціллю якої є використання прихильності програмі Комуни задля отримання престижу, який нероздільний від її імені?”
У наші дні Артур Ленінг, якому ми завдячуємо виданням архівів Бакуніна — досі публікуються — теж наголошував на протиріччях між ідеями “Громадянської війни” й інших Марксових праць:
“Іронія історії у тому, що саме в той момент, коли боротьба між авторитарною та анти-авторитарною фракціями Першого інтернаціоналу дійшла до своєї кульмінації, Маркс — під впливом багатих наслідків революційного повстання паризького пролетаріату — висловив ідеї революції у такий спосіб, що їх можна віднести до анти-авторитарного крила, з яким він воював будь-якими методами… Безсумнівно, бездоганна відозва Генеральної ради не вписується у систему “наукового соціалізму”. “Громадянська війна” вкрай не-марксистська… Паризька комуна не має нічого спільного з Марксовим Державним соціалізмом, а радше є продовженням ідей Прудона та теорій федералізму Бакуніна… Згідно з Марксом, основний принцип Комуни виражався у тому, що політичний централізм Держави до тих під необхідно було замістити робітниками, керованими доктринами самоорганізації, і передати право законодавчої ініціативи до федерації малих автономних одиниць, доки не настане час, коли довіра до Держави повернеться… Паризька комуна не націлювалася на “відмирання” Держави, натомість вона негайно позбулася її… Знищення її більше не було кінцевим, неуникненним наслідком діалектичного процесу історії, вищої фазою соціального розвитку, зумовленою досконалим типом виробництва”.
“Паризька комуна, — продовжує Ленінг, — ліквідувала Державу без звертання до будь-яких положень, які постулює Маркс як передумови до її усунення… Перемога над буржуазною Державою не була зумовлена ціллю встановити іншу на її місці… Метою не була побудова нового держапарату, а заміна його соціальною організацією на основах федералістичного економічного базису… У “Громадянській війні” не йдеться про “відмирання”, а про миттєве знищення Держави”.
Подібно, марксистський історик Максиміліан Рюбель зазначив, що:
“Без сумніву, Марксова ідея завоювання та придушення Держави пролетарями остаточно сформувалася у зверненні на тему Паризької комуни, і як така вона відмінна від концепту, розгорнутому в “Маніфесті комуністичної партії”.
Однак існують розбіжності між цими дослідниками: Ленінг, який — справедливо чи ні — вбачає у Марксі “авторитарність”, стверджує, що відозва — це “чужорідне тіло марксистського соціалізму”, водночас Рюбель, з другого боку, концентруючись на “лібертарному” Марксі, притримується думки, що марксизм у ній знаходить свою “остаточну форму”.
З огляду на це, декларація 1871 року все ще має сприйматися як відправна точка у пошуках синтезу між анархізмом та марксизмом і як перше підтвердження можливості знайти ресурсне примирення двох інтелектуальних напрямів. Вона є текстом лібертарного марксизму.
Чому лібертарний марксизм?
На закінчення я наважуся окреслити зародок програми лібертарного марксизму — під загрозою звинувачень дрейфування в сторону “метаполітики”. Сьогодні безглуздо продовжувати латати хитку споруду соціалістичної доктрини, змішуючи актуальні фрагменти традиційних марксизму та анархізму, намагаючись відшукати — суто теоретично — геніальні аспекти такого синтезу.
Сучасний лібертарний марксизм, що розквітнув у травні 1968, переступає як марксизм, так і анархізм.
Назватися лібертарним марксистом — це не оглядатися назад, а присвятити себе майбутньому. Лібертарний марксист є активістом (мілітантом), а не академіком. Він/вона свідом(ий)а того, що перед ним/нею стоїть завдання змінити світ — ні більше, ні менше. Їх місце на вістрі історії. Година соціалістичної революції прогуділа повсюди. Революція — як-от висадження на місяць — увійшла у вимір безпосереднього та можливого. Точне визначення форм соціалістичного суспільства більше не спирається на утопію. Єдиними утопістами є ті, хто закривають свої очі на ці реалії.
Якщо ця революція буде успішною і — як сказав би Кракх Бабеф — останньою, тоді якими вказівками нам керуватися для її здійснення?
По-перше, перед тим як діяти лібертарні марксисти проводять ретельну оцінку об’єктивних умов, намагаються швидко та точно підсумувати інформацію про зв’язки між силами, що діють в кожній ситуації. Для цього розроблений Марксом метод зовсім не архаїчний — історичний та діалектичний матеріалізми досі найбільш надійні методи, невичерпні копальні моделей та точок відліку. За умови, однак, що вони трактуються так, як це робив Маркс: тобто без догматичної ригідності чи механістичної закостенілості. А також, якщо прихисток під крилом Маркса не веде до незліченних винаходжень недоцільних передумов і псевдо-об’єктивних причин уникнути можливості революції.
Лібертарний марксизм відкидає детермінізм та фаталізм, залишаючи місце індивідуальній волі, інтуїції, уяві, швидкості рефлексів і глибокій чутливості мас, яка набагато більш далекоглядна у час кризи, аніж кабінетні розмірковування “еліт”; лібертарний марксизм теоретизує про ефекти несподіваного, провокативного та зухвалого, відмовляється бути паралізованим тяжким “науковим” апаратом, не ухиляється від проблем і не блефує, пильнує та відмежовує себе від авантюризму так само, як і від страху перед невідомим.
