Уроки "Жовтих жилетів". Ален Бадью
Що ж нам думати — саме думати, а не просто лаяти — про жорстоке, постійне протиріччя між рухом жовтих жилетів і державними органами, які очолює дрібненький Президент Макрон?
Під час останнього туру президентських виборів я дав чітко зрозуміти, що ніколи не підтримаю ні (авжеж) Марін Ле Пен, ватажка парламентського крила праворадикалів, ні Макрона, який здійснював те, що я назвав “демократичний держпереворот”, як псевдо-реформістську послугу великому капіталові.
Сьогодні очевидно, що моє судження про Макрона не потребує коректив: я відверто зневажаю його. А що ж із жовтими жилетами? Зізнаюся, коли торік усе розпочалося, я не вбачав у них нічого — з точки зору складу, заяв чи практики — що би було політично інноваційним або прогресивним.
Я стверджую без сумнівів, що існує низка причин для цього протесту, через що його можна вважати легітимним. Я свідомий депопуляції сільських місцевостей, хмурого мовчання закинутих вулиць у малих та навіть середніх за розмірах містечках; постійного зменшення доступу до комунальних послуг, які поступово приватизуються: медичних центрів, лікарень, шкіл, пошт, вокзалів, комунікацій. Я знаю, що пауперизація, спочатку повзуча, а тепер така, що набирає обертів, дістається тих прошарків населення, які ще сорок років тому насолоджувалися практично постійно зростаючою купівельною спроможністю. Мені відомо те, що матеріальне існування стає головним болем для цілих сімей, особливо для багатьох жінок, які є дуже активними учасницями руху жовтих жилетів.
Коротко кажучи, у Франції присутній дуже високій рівень невдоволення зі сторони того прошарку, який можна назвати робітничою частиною середнього класу, в основному провінційного та зі скромними доходами. Рух жовтих жилетів — це яскрава репрезентація цього невдоволення у формі бурхливого протесту.
Якщо придивитися до них, то історико-економічні причини повстання є абсолютно зрозумілими. Ба більше, вони пояснюють, чому жовті жилети датують початком своїх бід події сорокарічної давнини: згрубше, 1980-ті, які ознаменували старт довгої капітало-олігархічної контрреволюції, помилково прозваної “неоліберальною”, коли вона — і тут немає теми для дискусій — є ліберальною. Це означає повернення до варварств капіталізму зразка 19-ого століття. Ця контрреволюція виникла як реакція на “червоне десятиліття” — приблизно 1965-75 — французьким епіцентром якої був Травень 68-ого, а глобальним — Культурна революція в Китаї. Утім, її значному пришвидшенню посприяв колапс глобального комуністичного проєкту в СРСР, а пізніше в Китаї; нічого більше у світовому масштабі не протистояло капіталізму та його спекулянтам, зокрема транснаціональній олігархії мільярдерів та їх безмежній могутності.
Авжеж, французька буржуазія пішла слідом контрреволюції. Серед них був присутній навіть інтелектуальний і політичний капітал, підкріплений блазуваннями “нових філософів”, які впевнювали, що повсюдно слідувана комуністична Ідея була не просто хибною, а злочинною. Чимало інтелектуалів, ренегатів Травня 68-ого та маоїзму, стали сумлінними сторожовими псами буржуазії та ліберальної контрреволюції під такими фетишистськими плюшевими етикетками як “свобода”, “демократія” чи “наша республіка”.
Тим часом, починаючи з 1980-тих і донині, ситуація Франції крок за кроком погіршується. Ця країна більше не є тим, чим вона була під час післявоєнного Славного тридцятиріччя (trente glorieuses). Франція більше не є силою світового масштабу, завойовним імперіалізмом. Сьогодні її часто порівнюють з Італією чи навіть Грецією. Конкуренція витісняє її звідусіль; колоніальна рента присмерті та для підтримки вимагає незліченних військових операцій в Африці, сумнівних і коштовних. На додачу, через значно нижчу вартість праці робітничого класу, наприклад, в Азії, великі фабрики поступово переміщуються закордон. Така масивна деіндустріалізація тягне за собою певну соціальну деградацію, що поширюється на цілі регіони, як-от Лотарингія з її металургією чи Північ, де зосереджено багато текстильних виробництв і вугільних копалень, аж до паризького передмістя, вимушеного вдаватися до спекуляцій з власністю серед пусток, залишених на місцях зруйнованої промисловості.
Наслідком цього є той факт, що французька буржуазія — її домінуюча олігархія, акціонери САС 40 — більше не спроможна утримувати політично лакейський середній клас на тій основі, що й раніше, особливо до кризи 2008 року. Цей середній клас був майже постійною історичною базою електорального підйому різноманітних правих сил — підйому, спрямованого проти об’єднань робітників великих індустріальних кластерів, для яких спокусою між 1920-тими та 1980-90-тими був комунізм. Унаслідок цього маємо нинішній протест значної частини цього середнього класу, що відчуває, нібито про нього забули, проти Макрона, яких уособлює місцеву капіталістичну “модернізацію” — тобто: всюдисуще затягування гайок, насаджування жорсткої економії, приватизація без будь-яких пересторог, які існували ще тридцять років тому задля підтримання комфорту середнього класу в обмін на їх підтримку домінуючої системи.
Посилаючись на пауперизацію, жовті жилети домагаються повернення високої плати за їх мовчазну згоду. Утім, абсурдність цих вимог полягає у тому, що макронізм є наслідком, по-перше, втрати потреби олігархів у підтримці вартісного у фінансуванні середнього класу, адже загроза комунізму зникла; а по-друге, їх неспроможність сплачувати видатки на передвиборчий штаб у тому самому масштабі, що й раніше. І тому виникає зсув — під маскою “невідкладних реформ” — у бік авторитарної політики: нова форма державної влади слугуватиме опорою прибуткової “жорсткої економії”, розширеної з класу безробітних і робітників до нижчих шарів середнього класу. Усе на потіху справжнім володарям цього світу, а саме головним акціонерам великих груп індустрії, комерції, сировинної промисловості, перевезень і комунікацій.
У “Комуністичному маніфесті”, написаному у 1848 році, Маркс уже аналізував подібну кон’юнктуру та досить точно вказав на те, чим сьогодні є жовті жилети. Він пише: “Нижні прошарки середнього класу, дрібні виробники, крамарі, ремісники, селяни — усі вони борються проти буржуазії за збереження свого статусу як частини середнього класу. Отож вони не є революційною, а консервативною силою. Ба більше, через своє бажання відкрутити назад колесо історії вони є силою реакції.”
Сьогодні боротьба лише загострюється, адже французька буржуазія більше не є в позиції, з огляду на кульбіт глобального капіталізму, щоб підтримувати — що вже казати за зростання — їх купівельну спроможність. Так, жовті жилети “борються проти буржуазії”, як це формулює Маркс. Однак їх боротьба зосереджується на відновленні старого, застарілого порядку, а не на винайденні нової соціополітичної організації, іменем якої від дев’ятнадцятого століття був передусім “комунізм”, або ж “соціалізм”. Близько двох століть усе, що не мало хоча б найменшого стосунку до революційної орієнтації, виправдано відносилося до реакції капіталу. Головних доріг у політиці лише дві. До цього переконання абсолютно точно потрібно повернутися: два політичні шляхи, тільки два, поміж яких немає присипаних “демократичними” цінностями псевдо-програм на чолі з самопроголошеною “ліберальною” олігархією.
Ці загальні міркування дозволяють нам повернутися до конкретних характеристик руху жовтих жилетів. Його, так би мовити, стихійність — дистанціювання від усіх зовнішніх втручань, які не пов’язані з головною течією протесту — як це формулює Маркс, справді “реакційна”, однак у більш сучасному розумінні. Можемо назвати насаджений диктатом Капіталу нинішній масовий індивідуалізм, що мобілізує особистий гнів у нові форми рабства, суб’єктивністю цього руху.
Саме тому хибно стверджувати, як дехто робить, що рух жовтих жилетів є у своїй сутності фашистським. Ні: фашизм неуникненно характеризується організацією на засадах ідентичності, національності чи расової тематики у високо дисциплінованій, навіть мілітарній, формі. У сьогоднішніх заворушеннях, безладних — як це завжди буває з міським середнім класом — і завдяки цьому індивідуалістичних, присутні люди звідусіль, усіх професій, які щиро вважають себе демократами, які посилаються на закони Республіки, що більше нічого не вартують у Франції. Насправді політичні переконання більшості з них мінливі. З огляду на сам рух — знову ж таки, так як він себе позиціонує в своїй оригінальній “чистоті” — на його практично не колективістські аспекти, гасла, вимоги, я не знаходжу чогось, що би відгукувалося в мені, зацікавило чи мобілізувало мене. Їх заяви, варівка неорганізованість, методи дії, свідомий брак візії та стратегічного бачення — усе це усуває будь-яку політичну творчість. І авжеж мене не приваблює їх ворожість до всякого втілення лідерства, їх обсесивний страх централізації, об’єднаних колективів — страх, який змішує, що характерно всім сучасним реакційним рухам, демократію й індивідуалізм. Нічого з перерахованого в змозі підважити цілком одіозний, огидний режим Макрона, прогресивну, інноваційну та в довгій перспективі переможну силу.
Мені відомо, що опоненти руху жовтих жилетів, які притримуються правих політичних поглядів, а особливо інтелектуали-ренегати, екс-революціонери, які вмить стали поборниками поліцейського ладу, тільки-но отримали від олігархії та держави майданчик для своєї ліберальної маячні, звинувачують протести в антисемітизмі, гомофобії чи в створенні “загрози нашій Республіці”. Я також знаю, що якщо й справді існують сліди цього всього, то вони не є наслідками спільних переконань учасників, а спричинені присутністю, активним проникненням радикально правих елементів у настільки неорганізований рух, що він вразливий до всіх можливих видів маніпуляцій. Безперечно, не варто закривати на це все очі: чимало ознак, особливо чітко відчутний дух короткочасного націоналізму, латентна ворожість до інтелектуалів, демагогічний “демократизм” у крипто-фашизоїдному стилі “народ проти еліт” і дискурсивна плутанина, повинні спонукати всіх бути обачливими при надмірному узагальненні того, що сьогодні відбувається. Погодьмося, що для більшості жовтих жилетів плітки в “соціальних мережах” замінюють об’єктивну інформацію, результатом чого є виникнення сміхотворного духу конспірології серед них.
Старе прислів’я каже: “Не все, що рухається вперед, червоне”. Наразі ознак червоного в жовтих жилетів немає, хоча рух, безсумнівно, не припиняється. Крім червоно я бачу лише триколор, який завжди в мені викликає радше підозру.
Очевидно, що крайні ліві, антифашисти, пробуджені спаньки Нічного стояння та ті, хто безперервно пильнують появи “руху”, щоб вчепитися за нього, оспівують демократичні (насправді індивідуалістичні та швидкоплинні) відозви, запроваджують культ децентралізованих зборів, фантазують про повторне захоплення Бастилії незабаром. Утім, цей карнавал конгеніальності для мене непереконливий. Останні десять з лишнім років такий підхід призводив лише до жахливих поразок, за які багато людей дуже дорого поплатилися. Як наслідок, “рухи” нещодавньої історичної послідовності — від Єгипту і “Арабської весни” до “Захопи Волл-стріт”, від останнього до турецьких площ, від Туреччини до заворушень в Греції, від Греції до обурених (indignados) усіх мастей, від обурених до Нічного стояння, від Нічного стояння до Жовтих жилетів і багато інших — виглядають абсолютно необізнаними в тих справжніх, невблаганних законах, які сьогодні керують світом. А коли п’янкі мітинги, різнорідні захоплення скінчаються, тоді вони дивуються, що бій був настільки важким, що вони весь час у програші, що ворог навдивовижу консолідований. Однак правда в тому, що вони не представили навіть початок справжнього антагонізму сучасному капіталізмові, інший шлях, універсальний у своїх природі.
Нічого зараз не є важливішим, аніж пам’ятати уроки цієї послідовності “рухів”, у тому числі й Жовтих жилетів. Їх можна виділити в єдиній максимі:
Рух, унікальність якого є суто негативною, або зазнає поразки, найвірогідніше породивши гіршу ситуацію, аніж та, що була при його виникненні; або розколеться через внутрішній ідейний розрив ствердної політичної орієнтації, істинно ворожої до домінуючого порядку — орієнтації, підтриманої дисциплінованою організацією.
Усі рухи останніх років, незалежно від їх географічного розташування та тривалості, рухалися по практично однаковій і насправді катастрофічній траєкторії:
- Початкова єдність сформована строго проти діючої влади. Це те, що ми можемо назва “геть” рухами, починаючи від “геть Мубараче” до “досить Макрона”.
- Після періоду, коли тривалість розпочинає давити на маси, єдність підтримується додатковим гаслом, яке в собі є виключно негативним — гасла на кшталт “досить репресій” чи “геть поліцейське свавілля”. Через відсутність будь-якого справжнього політичного наповнення, рух ототожнює себе суто зі своїми травмами.
- Єдність втрачається під час виборчого процесу, коли частина учасників вирішують брати участь у ньому. На момент написання цього тексту електоральні прогнози вказують на відновлення рейтингу Макрона до того рівня, який був у нього напередодні повстання жовтих жилетів, тому загальний рейтинг правих та ультраправих коливається на відмітці близько 60%. Покійній лівиці — Нескореній Франції (La France Insoumise) — залишається сподіватися на 7 відсотків.
- Звідси й прихід через вибори до влади чогось гіршого, ніж було раніше. Або існуюча коаліція здобуде переважну більшість (як це було у випадку Травня 68-ого); або нова “формула” переможе, яка по суті є чужою рухові та зовсім не бажана (в Єгипті Брати мусульмани і пізніше армія на чолі з Ас-Сісі; у Туреччині Ердоган); або переможцями будуть ліві, так би мовити, що відразу капітулюють через істотні проблеми (Сиріза в Греціх); або ультраправі (випадок Трампа в США); або ж група, яка зародилася в протесті, скооперується з крайніми правими, щоб отримати свій шматок урядового пирога (італійський приклад об’єднання Руху П’яти Зірок із квазі-фашистською Північною лігою). Потрібно зазначити, що останній сценарій можливий у Франції у випадку, якщо відбудеться альянс між організацією, що нібито зародилася серед “жовтих желетів”, й електоратом Марін Ле Пен.
Усе це спричинено неспроможністю негативної єдності запропонувати політику, а тому ця єдність врешті-решт буде зруйнована в своїй боротьбі. Однак для того, щоб запропонувати щось більше за негацію, необхідно ідентифікувати ворога і розуміти, що означатиме робити щось відмінне, абсолютно інше. Щонайменше це тягне необхідність ґрунтовного знання про сучасний глобальний капіталізм, про позицію Франції в ньому, про рішення комуністичного характеру, які стосуються приватної власності, про сім’ю (спадковість) і державу, про негайні заходи, що дозволять привести ці рішення в дію, а також про отримані з історично аналізу прецеденти організаційних формацій, що відповідають цим імперативам.
Тільки принцип організованості, реанімований на нових засадах, може згуртувати зраджені частини середнього класу задля досягнення згаданих цілей. Отож середній клас, як пише Маркс, може бути “революційним… з огляду на їх грядущий перехід у пролетаріат вони відстоюють свої не поточні, а прийдешні інтереси, залишають свою візію на користь пролетарської.”
Тут ми маємо цінні ознаки, які дозволяють підвести частково позитивний висновок по ключовому питанні. Потенційно ліва частина руху жовтих жилетів, надзвичайно цікава меншина, беззаперечно існує: зібрана з тих активіст_ок, які усвідомили необхідність спрямувати свої діяння в майбутнє, а не на сьогодення, і єднаються навколо чогось іншого, аніж етатистських вимог стосовно купівельної спроможності, податків або реформування парламентського статуту.
Можемо сказати, що ця меншина здатна стати частиною справжнього народу як носія стійких політичних переконань, втілення альтернативи, яка цілковито в антагонізмі до ліберальної контрреволюції.
Зрозуміло, що без масового включення нових пролетар_ок, жовті жилети не можуть репрезентувати “народ”. Це рівнялося би зведенню цього народу до позиції ностальгії найбільш зубожілих прошарків середнього класу за їх знищеним соціальним статусом. Щоб бути “народом” у сьогоденній політиці, мобілізований натовп мусить залічувати потужну частину кочового пролетаріату наших передмість — пролетаріат з Африки, Азії, Східної Європи та Латинської Америки. Він має ясно відображати знаки розриву з домінуючим порядком. По-перше, у візуальних знаках, як-от червоні стяги замість триколорів. Далі, у тому, що мовиться, наприклад у памфлетах і транспарантах з антагоністичними режиму заявами. І зрештою, у мінімальних вимогах — цілковите припинення приватизації та скасування тієї, що була розпочата в середині 1980-тих, тощо. Його головною ідеєю повинен бути колективний контроль над усіма засобами виробництва, усією банківською системою та комунальними послугами (здоров’я, освіта, транспорт). Коротко кажучи, існування політичного народу не може обійтися лише зібранням декількох тисяч невдоволених, навіть (на мою думку) сотні тисяч, і вимаганням від держави — правильно заклеймованої як нестерпна — поблажливого їх “визнання”, організації референдуму (на яку тему?) для них, утримання комунальних послуг і дещо збільшення купівельної спроможності, зменшивши податки.
Як тільки-но метушня зчухне, рух жовтих жилетів може стати у пригоді в майбутньому, як це формулює Маркс: з перспективи його майбутнього. Якщо подивитися на меншину активістів у русі, які шляхом єднання, дії та полеміки усвідомили потребу проведення дослідження, глобального та національного, справжнього джерела їх негараздів — а саме ліберальної контрреволюції; і ті, які відповідно готові брати участь у наступних кроках побудови сили нового типу, тоді ці жовті жилети, міркуючи з перспективи їх майбутнього, безперечно докладуться до існування політичного народу. Саме тому варто говорити з ними і, якщо вони погоджуватимуться, організовувати спільні зібрання, де першим принципом буде проголошене те, що ми можемо назвати — що має бути назване — комунізмом, так, новим комунізмом, навіть якщо це слово проклиналося останні тридцять років. Як показав досвід, відмова від цього слова дала зелене світло беспрецедентному політичному регресу. Тому, проти якого усі “рухи” останніх років, включно з найкращими сторонами жовтих жилетів, несвідомо повставали: активіст_и, які вірять в інший світ.
Для початку ці нові активіст_и підтримають дещо, що я вважаю невідкладним: створення, де це можливо, починаючи з великих передмість і закінчуючи знелюднений малими містечками, шкіл, у яких закони Капіталу та значення того, що означає боротися проти них на користь докорінно відмінної політичної орієнтації, зрозуміло вивчаються та обговорюються в дискусіях. Якщо така мережа червоних політичних шкіл могла би побачити світло дня, тоді рух жовтих жилетів довів би свою істинну важливість.
