Північна Корея: соціалізм — це не лише антиімперіалізм. Революційна комуністична партія Канади

(Кім Трембле та Серж Гелінас)

Коротка історія імперіалізму США в Кореї

Буржуазна преса, будучи завжди готовою сприяти серійним вбивствам у нових імперіалістичних інтервенціях, на постійній основі агітує розпочати нову війну проти Північної Кореї. Для широких мас вона зображується країною, у котрій непередбачуваний лідер-параноїк (якого ми мусимо усунути), що нібито готує першу глобальну атомну війну, закабалив і морить голодом місцевий народ (який західні імперіалісти повинні висвободити). Такий дискурс грядущої небезпеки міг би виправдати “наші війська”, які прямують туди, щоб спровокувати “зміну режиму”, незалежно від того скільки це коштуватиме людських втрат.

З урахуванням духу епохи, після Іраку й Афганістану наступною ціллю імперіалізму може бути Сирія, Іран або Північна Корея. Буржуазні ЗМІ, одначе, обережно оминають тему попередніх інтервенцій, які й є головною причиною існування північнокорейського режиму та ворожості його населення. Нижче ми дослідимо через огляд історії американського імперіалізму природу цієї небезпеки.

Японська окупація та рух опору
(1910-1945)

На кінець XIX століття Корея, як і багато інших частин світу, були жертвами японського, німецького, американського, французького та британського імперіалізмів, які конкурували за контроль над країною. Зрештою Японія здобула перемогу, отож у 1910 році Корея була анексована Японською імперією.

За окупації була проведена масова експропріація селянства, водночас робітники піддавалися експлуатації, оскільки їх продовольчі пайки скоротилися майже вдвічі. Народ постійно терпів побори від японських колоністів, які були практично повністю висвободжені від покарання відповідно до доктрини екстериторіальності права [1]. Ситуація ставала все гіршою, аж поки не розгорілася Друга світова війна, під час якої мільйони корейців були закріпачені, багато померло на копальнях або було ізольовано в борделях, призначених для японських солдат.

Саме в цьому контексті виник потужний рух опору, серед кульмінаційних точок якого був Рух першого березня у 1919 році, що зібрав більше двох мільйонів людей протягом трьох місяців у приблизно 1,500 вуличних демонстраціях. Сім тисяч протестуючих померли від рук поліцейських, багато піддавалися катуванням. 50,000 було кинуто за ґрати за Законодавством про підтримку миру [2] і ще більше уникло переслідувань, врятувавшись в Маньчжурії, яка згодом теж буде окупованою японською армією.

Дика експлуатація селян та трудящих мас вилилася в розширення та радикалізацію націоналістичного руху, який спершу обмежувався старим занепалим дворянством. Цьому сприяла хвиля, розпочата Жовтневою революцією та підтримана революційною боротьбою в сусідньому Китаї.

Окупація США Південної Кореї

“Визволення”

У серпні 1945 року слідом за капітуляцією Японії Антигітлерівській коаліції Совєти за проханням американців зупинили своє просування в зонах, окупованих Японією. 8 вересня збройні сили США висадилися на Корейський півострів і встановили на південь від зони дислокації Совєтів, що була північніше 38-мої паралелі, військовий уряд. Навіть попри те, що американці були залучені у війну проти Німеччини й Японії, остання стала природною союзницею США в Кореї, позаяк їх ціллю було стримування розширення комунізму.

Отож 9 вересня 1945 року лідер військового уряду США в Кореї Джон Годж оголосив про відновлення колишньої колоніальної адміністрації. Це рішення призвело до широкомасштабного обурення, що змусило його відізвати рішення, утім американцям на управлінських посадах усе-таки було призначено японських радників. Стара колоніальна поліція також була відбудована, суттєву частину котрої найняли з тоді досі існуючих молодіжних фашистських ліг. Наостанок, у грудні 1948 року під новим іменем Закону про національну безпеку було відновлене Законодавство про підтримку миру. Так зване “визволення” насправді було початком нової окупації.

Фіктивні вибори

У листопаді 1947 року, з метою забезпечити мінімальний рівень “демократичної легітимності” своєму режиму, США висунули пропозицію, аби ООН взяли на себе роль спостерігачів за ходом виборів у Кореї. Одначе по прибутті представники висловили стурбованість у правомірності процесу. Австралійські делегати застережили, що вибори проходили “судячи з усього, під контролем єдиної партії” — тогочасної Корейської демократичної партії.

Попри супротив із боку Франції, Канади й Австралії до невідкладного проведення виборів у Кореї Сполученим Штатам вдалося отримати підтримку інших делегатів [3]. Отож вибори провели. Американський військовий уряд у 1945 році дійсно планував “демократичне перетворення”, коли контролював формування Корейської демократичної партії (Хангук Мідзюдан), що складалася з великих індустріальних магнатів і землевласників, тісно пов’язаних з японськими інтересами. У 1946 році американці встановили тимчасовий уряд, серцем якого став Хангук Мідзюдан. Через рік ця сама партія відповідала за спостереженням над виборами [4].

Опозиція до електорального процесу була глобальною, з півночі до півдня, починаючи від правих і закінчуючи лівими силами. Головні політичні партії, окрім Хангук Мідзюдан і НАМРКН (Національний альянс за миттєву реалізацію корейської незалежності) Лі Синмана [5], відмовилися брати участь. Щоб запобігти низькій явці виборців, що підірвала би легітимність майбутнього уряду, необхідні для виживання близько 50% населення продовольчі купони видавалися лише тим, хто здійснював волевиявлення [6]. 10 травня 1948 року з явкою 95% Лі Синман був обраний президентом республіки. При підтримці американців він продовжив ту ж саму політику систематичних репресій політичної опозиції.

Винищуючи опозицію

7 вересня 1945 року, напередодні вторгнення США в Корею, був встановлений уряд Корейської Народної Республіки та підтриманий низкою організацій, які були в русі опору. Анархісти, соціал-демократи та комуністи взяли участь у формуванні влади, розбудовуючи сотні народних комітетів по всій Кореї. На фабриках, у містах і на селі робітники та селяни колективно приймали рішення щодо речей, пов’язаних з їх місцями праці й умовами проживання.

Між іншим, уряд оголосив про намір перерозподілу землі між бідними селянами, націоналізації великих підприємств, встановлення мінімальної заробітної плати та восьмигодинного робочого дня, захисту та сприяння рівності чоловіків і жінок та забезпечення свободи преси й висловлювань. Звинувачуючи їх у тому, що вони є маріонетками Радянського Союзу, американці визнали уряд протизаконним. Інмін Конхвагук продовжила свою діяльність у підпіллі, де була реорганізована у Трудову партію Південної Кореї (Намродан) з більш ніж 360,000 членів. Утім репресії не припинилися.

Розташований за 100 км від корейського побережжя острів Чеджу з населенням у близько 250,000 людей тоді був бастіоном Намродану. У квітні 1948 року розгорілися масштабні демонстрації проти проведення виборів. Послідовність подій, зокрема відмова двох полків нападати на протестуючих, спричинила збройних конфлікт тривалістю в рік. По завершенні кожен третій вважався мертвим або зниклим безвісти; були знищені будинки та села. 19 травня 1949 року посол США в Кореї прозвітував у Вашингтоні: “Усі повстанці на острові Чуджу вбиті, захоплені в полон або перевиховані.”

У 1949 році президент Лі Синман започаткував програму політичної реабілітації для “вільнодумців”. Комуністи, соціалісти й інші критики режиму були змушені записатися до програми. Група під назвою “Ліга Бодо” [7] хутко включила 300,000 членів, які постійно перебували під моніторингом поліції. У 1950 році, відразу після вибуху Корейської війни, Лі Синман видав наказ стратити всіх учасників ліги. Армія та Корейська поліція загалом убили від 100,000 до 200,000 людей, зокрема дітей. Американці мали достатньо нахабства фільмувати масові поховання, щоб виготовити пропагандистський фільм, у якому звинуватили комуністів у різанині [8].

Корейська війна

У 1950 році лідер Північної Кореї Кім Ір Сен вирішив, що прийшов час об’єднати Корею, покладаючись на широку підтримку південнокорейських мас. Війська Південної Кореї в масовому порядку приєднувалися до Корейської народної армії (Інмінгун), а за спиною ворога численні страйки паралізували економіку країни. У червні 1950 року Інмінгун перетнула кордон, визначений 38-мою паралеллю. За менше ніж три місяці їм вдалося витиснути південнокорейську й американську армії до південного узбережжя півострова.

Сполучені Штати подали звернення до ООН, яка зрештою мобілізувала сили спеціальних операцій у чисельності 230,000 чоловіків, серед яких було 26,000 канадійців, аби захистити “Республіку Корея”. Те, що можна було розглядати як громадянську війну, перетворилося на справжню воєнну агресію, у котрій низка іноземних націй вторглася на півострів.

Уже в жовтні 1950 року сили ООН відновили контроль над Сеулом і швидко досягли найпівнічніших кордонів Кореї. Після цього Китай ввів 270,000 чоловік свого війська в підтримку Інмінгуну, що дозволило відштовхнути солдат США на південь від 38-мої паралелі. Наступні три роки, аж перемир’я 27 липня 1953 року, яке визначило кордони обох Корей по колишній демаркаційній лінії, тривала затяжна позиційна війна.

І хоча в декількох гострих моментах удалося уникнути атомної кривавої бані, тим не менше наступ США/ООН був побоїщем: три мільйони цивільного населення вбито, скинуто більше бомб, аніж проти Японії протягом цілої Другої світової війни, і загалом було використано більше напалму, аніж пізніше у В’єтнамі. Шістсот тисяч солдат утратили життя, переважно китайці та корейці. Генерали США прозвітують, що на кінець війни ні єдиного міста, села, ані будівлі вище рівня землі на північ від 38-мої паралелі не залишилося. Згідно оцінок вважається, що через забруднення ґрунтів внаслідок бомбардування, 75% раніше орних земель більше не придатні до використання.

40 років військової хунти

Із 1948 по 1987 рік Сполучені Штати політично, економічно та військово підтримували різноманітні авторитарні режими, що змінювали один одного в Південній Кореї. Там вони розташували понад 80 воєнних баз й інших об’єктів й утримували більше ніж 30,000-ний гарнізон, заразом зберігаючи ще з 1948 року військове командування армією країни. Національна розвідувальна служба (найсправжніша політична поліція, створена у 1961 році) займалася шантажем, катуваннями й убивствами тисяч політичних опонентів. Вуличні та загальнонародні протести як і раніше, так і дотепер, жорстко та системно придушуються.

У травні 1980 року після великих протестів у Кванджу адміністрація Картера наполегливо закликала владу Південної Кореї відновити контроль над ситуацією, за потребою з використанням сили. Від 1,000 до 2,000 демонстрантів було вбито. Лише в 1988 року режим зазнав малої демократизації, одначе Закон про національну безпеку досі діяв. “Amnesty International” зазначає, що тільки в 1998 році близько 400 людей було заарештовано за “образу суспільної думки”, серед яких студент, що був засуджений до восьми місяців в’язниці за онлайн публікацію сттаті троцькіста Кріса Гармана.

Нещодавно, у 2002 році, чоловік з Південної Кореї був засуджений на два роки за звинувачення уряду США у тому, що останній є головним намовником поділу країни. Американська окупація частини Кореї, з усіма гоніннями народних рухів і підтримкою найбільш реакційних сил, зробила великий внесок у зростання динаміки між двома ворожими режимами півночі та півдня. Стан латентної війни, що виник внаслідок, послужив для сторін із обох боків кордону виправданням утисків легітимної боротьби народних класів жорсткою політикою безпеки. Сьогодні американці й їх союзники є головною перешкодою до об’єднання Кореї, чого широко бажає місцевий народ.

Соціалістичний режим, серйозно?

Деякі люди й організації, що ностальгують за “Соціалістичним табором” під керівництвом соціал-імперіалістичного Радянського Союза, хапаються за Північну Корею як за одну з останніх існуючих “соціалістичних держав”. Згідно з ними саме це є причиною чому адміністрація Буша після подій 11 вересня включила КНДР у список “осі зла”. Проте, ані Ісламська Республіка Іран, ані Ірак Саддама Хусейна не є соціалістичними, водночас теж поряд з Кореєю фігурують у переліку.

Для маоїстів режим, що був встановлений на території, відомій як Північна Корея, ніколи не був соціалістичним. Він з’явився внаслідок легітимної національно-визвольної боротьби, яка, як і багато інших рухів цієї епохи, перемогла в контексті Холодної війни, коли Соціалістичний табір слугував противагою старим колоніальним й імперіалістичним потугам.

Заснована у 1945 році Трудова партія Кореї спочатку позиціонувала себе як марксистсько-ленінська. Після смерті Сталіна та приходу до влади в Радянському Союзі Хрущова Північна Корея обрала подібку лінію до тієї, якої дотримувалися Румунія та Північний В’єтнам, відмовляючись розривати відносини чи то з радянською, чи з китайською партіями під час Великих дебатів, які розкололи міжнародний комуністичний рух. Отож Трудова партія Кореї робила все, щоб підтримувати формальні та дружні відносини з обома протагоністами.

Чучхе — антимарксистська ідеологія

Бажання зберегти власну незалежність завжди було характерною рисою ідеології північнокорейського режиму. Прем’єр-міністр, генеральний секретар партії і засновник Північної Кореї Кім Ір Сен офіційно є автором ідеології “чучхе” (термін, який часто перекладають як “опора на власні сили”). У 1972 році вона замінила марксизм-ленінізм і згідно з конституцією стала офіційною ідеологією держави.

Коротко кажучи, чучхе за своїм визначенням є “новою філософською думкою, центрованою на людині”, яка дозволяє їй “вирішувати задачі переважно власними зусиллями”. Із самого початку чучхе позиціонували як “творче застосування марксизму-ленінізму”, зберігаючи тяглість із останнім. Зрештою, однак (а конкретно, у 1998 році), будь-які згадки марксизму-ленінізму були усунені з конституції Північної Кореї. У 2009 році влада країни відмовилася від самого поняття “комунізм”, замістивши його через три роки Кімірсенізмом-Кімченіризмом, що відсилає до батька та сина, які керували землями аж до смерті останнього у грудні 2011 року.

Зі слів Кім Ір Сена чучхе зводиться до “мобілізації й організації всього народу для побудови суверенної, незалежної Держави… без зовнішнього впливу існуючих теорій чи іноземного досвіду” [9]. У питанні цілей комунізму, який офіційно залишався тоді на порядку денному, лідер заповів, що вони будуть досягнуті головно “розвиваючи виробничі сили” та “наставляючи на шлях революції, робітничого класу й інтелектуальної думки всіх членів суспільства, отже, перетворюючи їх у комуністів чучхістського типу”. Подібно до ревізіонізму Хрущова в СРСР, чучхе визнає закінчення антагоністичних протиріч між класами, а отож закінчення класової боротьби як рушійної сили історії. “Весь народ” поділяє спільний, якщо не єдиний, найбільш фундаментальний інтерес — “оборона батьківщини”.

Офіційно Трудова партія Кореї визнає існування трьох різних класів північнокорейського суспільства, єдність яких символізує їх емблема: робітничий клас, селянство та самувон — так званий клас інтелектуалів і професіоналів. У цій схемі немає ні буржуазії, ані антагоністичних класів. Ворог знаходиться за межами Північної Кореї, а якщо він всередині, то обов’язково знаходиться у змові з іноземними країнами.

Чучхе розходиться з марксизмом-ленінізмом-маоїзмом у розумінні класів і класової боротьби за соціалізму, як воно було сформульоване під час китайської Культурної революції. Велика пролетарська культурна революція націлювалася на революційне перетворення суспільства та рух вперед у сторону комунізму методами колективної мобілізації мас у веденні класової боротьби; нічого спільного з революційним наверненням індивіда в моральному сенсі.

У чучхістській перспективі ідеологічна революція є повністю відмінною від маоїстської культурної. Для першої, відповідно до Кім Ір Сена: “Навчити партійних діячів й інших трудящих насолоджуватися працею — це важлива ціль.” Тут ми дуже віддалилися від того, як диктатура пролетаріату та конкретні виявлення влади робітничими масами можуть виглядати. У цьому розумінні чучхе схожа до концепту, який Енвер Ходжа й Албанська партія праці поширювали у 1960-тих і 1970-тих роках, коли намагалися врівноважити Китайську культурну революцію (або робили все, щоб не допустити подібну в Албанії) кампанією з революціонізації індивідів.

Від одного Кіма до іншого

Після смерті Кім Ір Сена в 1994 році його син Кім Чен Ір зайняв місце батька. З того часу режим Північної Кореї припинив заявляти про будь-яку тяглість, або щонайменше зв’язок, із марксизмом-ленінізмом. У промові 1996 року [10] Кім Чен Ір наполягав: “Чучхе є самобутньою філософією, що еволюціонувала та систематизувалася відповідно до власних принципів… які фундаментально відрізняються від основ тієї філософії, яка їй передувала.” Цікаво, що він відкрито критикував північнокорейських дослідників у сфері соціальних наук, які досі намагалися — і варто зазначити, дуже скрупульозно — представити чучхе як розвиток марксистського діалектичного матеріалізму.

Згідно з Кім Чен Іром марксистська діалектика є обмеженою та небездоганною, оскільки вона нехтує “найважливішими якостями людини, найбільш обдарованого та наймогутнішого буття у світі… яке є володарем усього та вирішує все.” Він наполягав на існуванні “загального закону соціального руху”, який не залежить від “загального закону розвитку матеріального світу”.

Лідер країни додавав, що історія соціального розвитку — це історія розвитку людської автономності, творчості та свідомості. Загалом, саме ідеї та свідомість є тим, що скеровує світ, і вони не можуть бути іншими як партійними: “Необхідно прийняти ідеологію Партії як абсолютну істину, відчайдушно боронити та дотримуватися її як революційного переконання, а отож правильно осягати, тлумачити та поширювати філософію чучхе”. Знов-таки, це все досить відірвано від Культурної революції та закликів Мао: “Майте дух йти проти течії!” та “Вогонь по штабам!”

Що стосується Кім Чен Ина, наступника Кім Чен Іра, який заняв посаду після смерті свого батька у грудні 2011 року, то ті декілька документів і промов, які йому приписують, спрямовані в тому самому напрямі, а саме сприяння патріотичній і національній єдності, кульмінацією котрої є ідея злиття чи амальгами з народу та партії.

У промові, яку він зробив для церемонії номінації свого батька титулом “Вічного генерального секретаря” ТПК [11], молодий Кім представив партію як мартір, що мусить забезпечити благополуччя своїх дітей: “Як і матір, яка не відмовляється від своїх дітей, навіть якщо вони непривабливі чи бешкетують, а через це вона ще більше хвилюється та стурбована ними, Партія повинна гарантувати, що весь народ є в її обіймах і переймається почуттями Спільності… так, щоб перетворити наше суспільство у велику, гармонійну, єдинодушно об’єднану родину.”

У подібному ключі Кім Чен Ин визначає роль північнокорейських жінок: “Наші жінки є потужною силою, що штовхає одне з двох коліс революції. Партійні організації повинні забезпечити ефективний нагляд за жіночими об’єднаннями так, аби гарантувати повне виконання їх обов’язків перед народом задля процвітання країни, співдружності та щастя суспільства й їх сімей.”

Можна продовжувати цитувати Вічного Президента (Кім Ір Сена), Вічного генерального секретаря (Кім Чен Іра) чи того, хто рано чи пізно стане “Вічним головнокомандувачем” (Кім Чен Ин), проте цілком зрозуміло, що Трудова партія Кореї не має нічого спільно зі справжнім комунізмом. Вона є не більшн ніж пережитком сучасного ревізіонізму, як-от усі ті партії-склеротики, що повиводили карикатури на політичний і соціальний проєкт, ціллю якого повинна була би бути емансипація пригноблених й експлуатованих.

Соціалізм чи державний капіталізм?

Аж ніяк не дивовижно, що організації, які піддаються ностальгії за СРСР Брежнєва, Андропова, Черненка й інших бюрократів, хапаються за Північну Корею як за флагмана соціалізму. Зрештою, ці самі організації виступали апологетами державного капіталізму, який існував у СРСР перед приходом до влади Михайла Горбачова та переходу під його керівництвом до приватного капіталізму.

Для маоїстів соціалізм не може бути нічим іншим як диктатурою пролетаріату, іншими словами, фактичним здійсненням влади через ради (совєти) чи інші подібні контрольовані знизу догори пролетарськими масами органи. Соціалізм — це насамперед перехідна формація (так чи інакше довгий період), протягом якої пролетаріат повинен вести свідому та колективну боротьбу за знищення залишків капіталізму та підготувати умови для переходу до комунізму й безкласового суспільства.

Ті, для кого соціалізм головно визначається юридичною формою власності, тобто коли приватна власність на засоби виробництва заміщується колективною (державною), дійсно можуть вбачати в Корейській Народній Демократичній Республіці “соціалістичну державу” (хоча й економічні реформи, які проводяться останні десять років, сильно похитнули модель країни). Одначе такий підхід не стає в поміч ані міжнародному пролетаріату, якому потрібно прозоре роз’яснення по питанню, ані легітимній боротьбі корейського народу проти американського імперіалізму, ще не позбувся своєї мети контролювати Корейський півострів.

Наголосимо для уникнення непорозумінь, що повністю можливо та необхідно протистояти провокаціям США проти Північної Кореї, підтримуючи право КНДР на самозахист усіма можливими засобами, якими вони володіють, проти ворожих маневрів тієї чи іншої імперіалістичної потуги, без того, щоб брехати про реалії режиму, який там домінує. Відмовитися від брехні буржуазних медіа про КНДР — це не те ж саме, що й брехати про її соціалістичну природу.

Справжнім правлячим класом Північної Кореї є бюрократична буржуазія, що скупчилася навкруги армії та державного апарату. Вона утискає пролетарські та селянські маси як підґрунтя свого режиму та колективно збагачується з експлуатації їх праці, позбавивши будь-якої можливості до створення автономної організації. Лише революційна боротьба пролетаріату всього півострова дозволить встановити вільну Корею, позбавлену усіх форм імперіалістичного домінування, чи то американського, російського, чи китайського.

[1] Екстериторіальність надає громадянам іншої країни повний юридичний імунітет. Зазвичай вона насаджувалася на держави колоніальними режимами задля вигоди своїм націям. І хоча іноземці залишалися підконтрольними законодавству своїх держав, зазвичай воно було м’якшим, якщо не сказати поблажливим, щодо злочинів, вчинених у колоніях.

[2] За час дії з 1894 до 1945 року Законодавство про підтримку миру Японської імперії суттєво урізало свободу зібрань, свободу слова та преси. До 1900 року ціллю заборони були профспілки. Страйки також перебували за межами закону. Пізніше, з 1928 року, мішенню стали ліві організації, через що будь-який критик права приватної власності був міг понести смертну кару.

[3] Китай Чан Кайші, Сальвадор, Індія та Філіппіни підтримали рішення, водночас Сирія утрималася.

[4] Хангук Мідзюдан дійсно утримував 12 з 15 місць у Національному виборчому комітеті.

[5] Палкий антикомуніст Лі Синман, судячи з усього, був єдиним націоналістом, якого підтримали США. Одначе його партія, Національний альянс за миттєву реалізацію корейської незалежності, розкололася на дві фракції — ті, що підтримали вибори, і ті, що їх бойкотували.

[6] Протягом японської окупація виробництво рису було повністю централізованим. По прибутті, американці вирішили замінити систему вільним ринком, за чим слідувало цілковите руйнування виробництва. Південна Корея, яка досі вважалася “рисовою мискою півострова”, була на межі голоду. Заледве уникнувши гуманітарної кризи, американці відновили централізовану продовольчу систему.

[7] “Бодо” означає “підтримка і настанова”.

[8] Камінг Б. The Korean War: A History Part 2 - Bruce Cumings [Електронний ресурс] / Брюс Камінг // Massachusetts Law School. – 26. – Режим доступу до ресурсу: https://www.youtube.com/watch?v=6KCBH2QVLok.

[9] Цитати Кім Ір Сена взяті з звіту 9 жовтня 1975 року, присвяченого до тридцятої річниці Трудової партії Кореї.

[10] “Філософія чучхе — самобутня революційна філософія” — обговорення, опубліковане в “Kulloja”, теоретичному журналі Трудової партії Кореї, за 26 липня 1996 року.

[11] Промова “Нумо досконало виконаймо революційну справу чучхе, виявляючи велику повагу до товариша Кім Чен Іра як Вічного генерального секретаря нашої партії”, проголошена 6 квітня 2012 року Кім Чен Ином до чиновників Центрального комітету Трудової партії Кореї найвищого рівня. У ній лідер пояснює: “Те, що він займає [його батько Кім Чен Ір] посаду Вічного генерального секретаря ТПК, аж ніяк не є суто символічним. Це означає, що він на своєму місці, незалежно від обставин.”